Поруч з річкою
Покликали колеги у спільну експедицію в околиці Коростеня шукати цінні для збереження оселища. Робота надовго не відпускає, але якщо є можливість вирватися з міста хоч на вечір, чому б не скористатися?
Виїхали з чоловіком після роботи з Житомира, попередньо зібравши замовлення від експедиційних учасників, зупинялися біля 4 магазинів в пошуках саме того темного старопрамена, якого так і не знайшли. Вже за Коростенем біля села Вороневе шукали річку Вуж, пірнали в глибокі трави, минали сади, прощалися з сонцем поруч із старими поліськими хатинками. І слухали птахів, які співали "на добраніч". Колеги скинули координати. Як то кажуть "ціль не бачу, йду по приборах" - отак і в нас було. Коли вже почало темніти, виявилося, що повертати потрібно саме на ті сліди від коліс, які "просто не може бути, щоб це була дорога!" Трави вище від капоту, їхати страшно, але "дорога" на диво хороша. На той момент, коли ми приїхали, наші зоологи вже успішно годували комарів. Ми приєдналися, засмажили сосисок, запарили мівіни - їли ми і їли нас.
Стемніло. На протилежний берег приїхали два жигулі - місцеві ловлять раків на світло. Дзижчала мошка, потріскувало багаття, жаби почали дико кричати. Я поцікавлася їхніми біоритмами в нашого спеціаліста:
- Саш, а коли найбільш активно співають жаби?
- Ну, от зараз в 10-11 вечора, далі найголосніше кричатимуть в 4 ранку.
Експедиційна команда розділилася - малаколог та орнітолог (я) з чоловіком розбрелися по наметах, а герпетолог з ентомологом ловили півночі нічних метеликів.
Метода проста - біля увімкнутого ліхтарика розвішується велика марля або фіранка, на яку протягом ночі сідають комахи. Їх вабить світло, тому і ловити немає потреби. Лиш періодично потрібно записувати види метеликів та пакувати необхідних особин в банку з хлороформом для створення колекції або подальшого визначення.
Науковці гомоніли ще довго, але я через втому відключилася лишень в спальник залізла.
Саша була права. Жаби почали кричати рівно в 4 ранку. Я планувала прокидатися 5.30, але під дикі крики навіжених земноводних (бодай би їм горлянки не повсихали!) спати неможливо. Довелося вилізати надвір.
Впринципі в липні в таку ранню годину вже світає. Біля погаслого багаття в спальниках скрутилися науковці, на ентомологічній пастці ще сиділо чимало різноманітних совок. Всюди роса, брр. Ну що ж, трясця тим жабам, - я орнітолог чи ні! Беру бінокля з блокнотом і вирушаю на облік.
Іду вздовж річки по вузькій ледь витоптаній стежині між високими травами. Лише природа і я. Все ж вартує вирватися з міста хоча б на день. Побачити світ навколо, бодай маленьку його частину. Комфортом ми завдячуємо містам з їх інфраструктурою. Але існуємо завдяки тій природі, яка поза ними. Скільки непомітних багатств тут поруч, за межею звичних нам маршрутів.
Чому вартує прокинутися хоча б іноді до світанку? Зустрічати його з хором жаб і по черзі слухати, як у пташиний хор вливаються нові учасники - вид за видом. Рахувати мовчазних мартинів та крячків, які впевнено летять в керунку сонця. Слідкувати за блакитною стрілою - це рибалочка з писком полює над спокійним плесом річки. Подумки лаяти наполегливих комарів і дивуватися узлагодженості живих організмів в екосистемах (де без комарів та всіх інших комах не буде життя). Вирізняти пісні співочих птахів, що ховаються хто в очереті, хто в кущах, а хто в кронах дерев. Виловлювати зміну кольорової палітри хвилина за хвилиною.
І ось сонце встало. Залита золотом річка, трави, листя, все повітря. Аж дух захоплює. Серед ранкової свіжості та діамантової роси, сповнюючись буянням життя, яке пульсує в тиші, а потім виривається пташиними піснями. Простір наповнений чарівним плетивом з ниток цих пісень і сонячних променів, яке огортає теплом.
Світанок наступив. Ось берези вже підсвічені сонцем і здалеку аж палають. Вже всі птахи почали співати на повну, очеретянка велика кричить своє "лин-лин-карась-карась-рак-рак-рак", соловейко висвистує, кропив'янка чорноголова скромно йому акомпонує, вівчарик жовтобровий тріщить свою пісню поміж деревами, а зозуля вперто їм нагадує про себе. Ось здалеку чути антифональну пісню журавлів. Вона дзвінко розходиться в тумані, проймаючи до мурашок. Гадаю, що це уособлення голосу дикої природи. Десь там, де залишилися заболочені ліси та неосушені болота, оселилася пара цих граційних птахів. Вони хоч і великі та сильні, а все ж такі вразливі.
Ось в кущах чути кривляння берестянки, вона наче хоче скопіювати найгарніші уривки сусідів, не вигадуючи своєї мелодії. Сонце сходить і ось вже щеврик лісовий заливається щодуху. Сидить на вершечку сосни, задерши голову і куплет за куплетом виспівує свою довгу пісню. Як лиш йому це вдається? Он вивільга втричі більша від нього, а пісня - лиш коротенький пересвист. Зяблик хоч і дзвінку пісню має, але нетривалу - розганяє мелодію, наростаючи, і вкінці додає харизматичне завершення, наче помах диригентською паличкою. Ще шпак любить заливатися піснями, - він взагалі вливається в свою пісню цілим тілом, трясе крильцями, виставляючи груди сонцю, і довго-довго може так збуджено співати.
Кожен птах записаний, маршрутний облік вздовж річки завершено. Як добре, що є такі ранки. Повертаючись в наш табір, на луці знайшла рідкісну дику орхідею. На жаль усі види орхідей в Україні занесені до Червоної Книги. Ці непомітні квіти, хоч і з яскравими суцвіттями, є вразливими до найменших змін їхнього середовища. Штучне осушення, природне висихання, косіння під час квітування, заростання бур'янами та кущами - ці процеси призводять до поступового зникнення прекрасних українських орхідей.
Нічні ловці совок та бражників вже прокинулися, намети підсихають на сонці і нам з чоловіком пора покидати приємну компанію науковців. Вони лише починають день польових досліджень, а я вже його завершила.
Знову їдемо автівкою серед трав, їх пилок здіймає куряву над капотом, аж здається, ніби двигун задимівся. Прощаємося з Вужем, з Вороневим, із полями та затишними садками. І пірнаємо назад в цивілізацію.
Виїхали з чоловіком після роботи з Житомира, попередньо зібравши замовлення від експедиційних учасників, зупинялися біля 4 магазинів в пошуках саме того темного старопрамена, якого так і не знайшли. Вже за Коростенем біля села Вороневе шукали річку Вуж, пірнали в глибокі трави, минали сади, прощалися з сонцем поруч із старими поліськими хатинками. І слухали птахів, які співали "на добраніч". Колеги скинули координати. Як то кажуть "ціль не бачу, йду по приборах" - отак і в нас було. Коли вже почало темніти, виявилося, що повертати потрібно саме на ті сліди від коліс, які "просто не може бути, щоб це була дорога!" Трави вище від капоту, їхати страшно, але "дорога" на диво хороша. На той момент, коли ми приїхали, наші зоологи вже успішно годували комарів. Ми приєдналися, засмажили сосисок, запарили мівіни - їли ми і їли нас.
Стемніло. На протилежний берег приїхали два жигулі - місцеві ловлять раків на світло. Дзижчала мошка, потріскувало багаття, жаби почали дико кричати. Я поцікавлася їхніми біоритмами в нашого спеціаліста:
- Саш, а коли найбільш активно співають жаби?
- Ну, от зараз в 10-11 вечора, далі найголосніше кричатимуть в 4 ранку.
Експедиційна команда розділилася - малаколог та орнітолог (я) з чоловіком розбрелися по наметах, а герпетолог з ентомологом ловили півночі нічних метеликів.
Метода проста - біля увімкнутого ліхтарика розвішується велика марля або фіранка, на яку протягом ночі сідають комахи. Їх вабить світло, тому і ловити немає потреби. Лиш періодично потрібно записувати види метеликів та пакувати необхідних особин в банку з хлороформом для створення колекції або подальшого визначення.
Науковці гомоніли ще довго, але я через втому відключилася лишень в спальник залізла.
Саша була права. Жаби почали кричати рівно в 4 ранку. Я планувала прокидатися 5.30, але під дикі крики навіжених земноводних (бодай би їм горлянки не повсихали!) спати неможливо. Довелося вилізати надвір.
Впринципі в липні в таку ранню годину вже світає. Біля погаслого багаття в спальниках скрутилися науковці, на ентомологічній пастці ще сиділо чимало різноманітних совок. Всюди роса, брр. Ну що ж, трясця тим жабам, - я орнітолог чи ні! Беру бінокля з блокнотом і вирушаю на облік.
Іду вздовж річки по вузькій ледь витоптаній стежині між високими травами. Лише природа і я. Все ж вартує вирватися з міста хоча б на день. Побачити світ навколо, бодай маленьку його частину. Комфортом ми завдячуємо містам з їх інфраструктурою. Але існуємо завдяки тій природі, яка поза ними. Скільки непомітних багатств тут поруч, за межею звичних нам маршрутів.
Чому вартує прокинутися хоча б іноді до світанку? Зустрічати його з хором жаб і по черзі слухати, як у пташиний хор вливаються нові учасники - вид за видом. Рахувати мовчазних мартинів та крячків, які впевнено летять в керунку сонця. Слідкувати за блакитною стрілою - це рибалочка з писком полює над спокійним плесом річки. Подумки лаяти наполегливих комарів і дивуватися узлагодженості живих організмів в екосистемах (де без комарів та всіх інших комах не буде життя). Вирізняти пісні співочих птахів, що ховаються хто в очереті, хто в кущах, а хто в кронах дерев. Виловлювати зміну кольорової палітри хвилина за хвилиною.
І ось сонце встало. Залита золотом річка, трави, листя, все повітря. Аж дух захоплює. Серед ранкової свіжості та діамантової роси, сповнюючись буянням життя, яке пульсує в тиші, а потім виривається пташиними піснями. Простір наповнений чарівним плетивом з ниток цих пісень і сонячних променів, яке огортає теплом.
Світанок наступив. Ось берези вже підсвічені сонцем і здалеку аж палають. Вже всі птахи почали співати на повну, очеретянка велика кричить своє "лин-лин-карась-карась-рак-рак-рак", соловейко висвистує, кропив'янка чорноголова скромно йому акомпонує, вівчарик жовтобровий тріщить свою пісню поміж деревами, а зозуля вперто їм нагадує про себе. Ось здалеку чути антифональну пісню журавлів. Вона дзвінко розходиться в тумані, проймаючи до мурашок. Гадаю, що це уособлення голосу дикої природи. Десь там, де залишилися заболочені ліси та неосушені болота, оселилася пара цих граційних птахів. Вони хоч і великі та сильні, а все ж такі вразливі.
Ось в кущах чути кривляння берестянки, вона наче хоче скопіювати найгарніші уривки сусідів, не вигадуючи своєї мелодії. Сонце сходить і ось вже щеврик лісовий заливається щодуху. Сидить на вершечку сосни, задерши голову і куплет за куплетом виспівує свою довгу пісню. Як лиш йому це вдається? Он вивільга втричі більша від нього, а пісня - лиш коротенький пересвист. Зяблик хоч і дзвінку пісню має, але нетривалу - розганяє мелодію, наростаючи, і вкінці додає харизматичне завершення, наче помах диригентською паличкою. Ще шпак любить заливатися піснями, - він взагалі вливається в свою пісню цілим тілом, трясе крильцями, виставляючи груди сонцю, і довго-довго може так збуджено співати.
Кожен птах записаний, маршрутний облік вздовж річки завершено. Як добре, що є такі ранки. Повертаючись в наш табір, на луці знайшла рідкісну дику орхідею. На жаль усі види орхідей в Україні занесені до Червоної Книги. Ці непомітні квіти, хоч і з яскравими суцвіттями, є вразливими до найменших змін їхнього середовища. Штучне осушення, природне висихання, косіння під час квітування, заростання бур'янами та кущами - ці процеси призводять до поступового зникнення прекрасних українських орхідей.
Нічні ловці совок та бражників вже прокинулися, намети підсихають на сонці і нам з чоловіком пора покидати приємну компанію науковців. Вони лише починають день польових досліджень, а я вже його завершила.
Знову їдемо автівкою серед трав, їх пилок здіймає куряву над капотом, аж здається, ніби двигун задимівся. Прощаємося з Вужем, з Вороневим, із полями та затишними садками. І пірнаємо назад в цивілізацію.
Коментарі
Дописати коментар