Я, плацкарт і верхня боковушка

Що таке їхати в плацкарті знає кожен


Чому не купе? Не люблю зачинятися з незнайомими людьми. А ви хіба ні? Ну і цей пафос, — мене таке відштовхує. Наскребти додаткових 150 грн, щоб з задертим догори носом нестися перед сусідами по купе, “які ми поважні, ми ось в купе їдемо, а не якесь бидло з плацкарту”.

Чому боковушка? Тому що з таким шаленим ритмом поїздок, як у мене, з плануванням в останній момент, інших місць просто не залишається. Довелося вчитися знаходити затишок саме на верхній боковій поличці.

Напакований вагон різних людей. Знайомишся з найближчими сусідами, або не знайомишся, залежно від настрою свого і їхнього. Зазвичай прошу когось з мущин допомогти виперти мій (зазвичай ледь підйомний бо ж 3-4 запасні біноклі та важезний фотоапарат) наплічник на полицю під дахом. Піддашшя потяга (во, звучить?) Оцінюю ступінь забрудненості вікна і чи приємно буде в  нього дивитися (це якщо вдень їхатиму). Ох, як згадаю ті поїздки Львів-Харків, Дніпро-Львів, Львів-Одеса. Це тобі не Київський експрес.

Багато чого залежить від сусіда знизу і від часу посадки. Якщо їдемо вночі — то оця верхня боковинка — це прекрасно. Вилажу, нікому не заважаю, все життя вагону проходить повз мене, не зачіпаючи мене випадково ногами, сумками, руками, дітьми на руках. Закоконилася в свій улюблений тасканий-перетасканий рідний спальник (він ще досі пахне травами степу або лісом або багаттям) і відключаюся.

Якщо їдемо вдень, то маю вдоста часу, щоб повтикати на пробігаючі пейзажі, подумати, як оце всі завжди в дорозі думають, про плинність життя, пошукати очима хижих птахів над полями. Надовго мене ніколи не вистачає. Якщо сусід знизу добрий і не збирається в обід стелитися, то можна спокійно повечеряти, попити чай (люблю стакани з підставками УкрЗалізниці, але іноді роблю чай у своє горнє зі своїм пакетиком, на що люди здивовано дивляться у вагоні). Щоб ламати систему, завжди беру в потяг дорогий сир — брі або камамбер і декілька шматочків темного житнього хліба. Жодних варених яєць та ковбаси. Змилуйтесь)

Звісно, що левова частка часу денного переїзду відводиться на книгу. Не люблю привертати увагу незнайомих людей, але іноді гигикаю вголос, як от від “Франчески” Дорджа Бату. Тут стриматися неможливо.

Проте поміж цими дорожніми клопотами та релаксом я люблю спостерігати за попутниками. Подорожні. Різні люди, різні настрої та самопочуття, ступінь втоми чи алкогольного сп'яніння, діти чи без них (де ж їх подіти). І ось полотно. Поведінка людей — фарба. Без упередження, попередньої інформації про них, без будь-яких версій та пояснень. Це просто уривки спостережень намальовані моїми суб'єктивними пензлями.

Тут насправді не лише про плацкарти — тут і купе, і інтерсіті, і автобуси. Тут про людей.

Photo by kyryll ushakov on Unsplash

Співрозмовник

Львів-Київ, ІНТЕРСІТІ

Позаду ввічливий молодий хлопець з малявкою 15 річною спілкується. Така чиста українська мова — хоч сам з Броварів. Інтонація така, що хочеться слухати. Голос приємний та добрий. Розповідав їй про університет, про Київ.

Її мама попросила, щоб він прослідкував за нею, поки її не зустрінуть на пероні. Дівчина як дитя - смішна трохи, щира така. І він так мило без зверхності бесідує. Про всяке різне. Добрий чоловік буде.

Питає, чи парасольку взяла.

Дівчинка нагадує мене. Дуже. Голос ще такий дитячий. Говорить до нього на "Ви". Балакуча, розповідає про всяке — як на море їздила, про оцінки в школі, а він слухає, розпитує із зацікавленням, не відмахується. Про себе розповідає — сам філолог (вчиться в УКУ, от воно що!), вона теж любить мови. Потішні обоє вони. Могли б бути парою колись. Скільки їй, щоб вирости - 3 роки й вона вже буде дівчина, а не дитина. Думаю, що вона навіть йому сподобалася. Просто невинна симпатія. 

Дуже приємний співбесідник, я таких люблю.

Цікаво, як їхні долі складуться  і чи зустрінуться ці дві чисті душі ще раз. Навряд.

Два півні

Завжди потішно спостерігати за молодими самцями. Ой, перепрошую — за чоловіками або хлопцями. Ну, коли вони себе поводять наче півні на токовищі*. І думають, що це непомітно.

Ці двоє їдуть з відрядження з-за кордону — на валізах наклейки з аеропорту. 

Самовпевнені, мають хорошу роботу (не приховують цього, а навпаки — наголошують в обговоренні роботи), говорять голосно, щоб всі чули (хоча ніби просто говорять ж?) та могли по їх розповідях оцінити, наскільки вони молодці та добре заробляють. Обговорювали, як то робиться, колег — таким солодкаво ледь-зверхнім тоном (бо “ми ж кращі”). Ну, все, як ведеться. 

Що мене насправді цікавило в  них — чи така яскрава поведінка — це реакція на мене (бо ж не на втомленого роботою чиновника в дешевому потертому костюмі, який заснув сидячи), чи це поведінка за замовчуванням?

Ну поговорили, попили чай, а коли виходили — люб'язно наголосили, що я можу сісти біля вікна, якщо хочу (дякую, я б і без вас додумалася, звісно).

В таких спостереженнях думаю, чи то добре є, що я біолог і сприймаю нас, людей, як тваринок іноді? Пригадую довгу бесіду з одним літнім науковцем, який досліджує тварин усе своє життя. Він аргументував тоді свою думку, що поведінка людини визначається тезою “хто сильніший” - через це і війни, все на дитячому (тобто на тваринному) рівні. 

Я колись дискутувала зі своїм колегою, який поведінку людей прирівнював до тваринок (так ніжно і ласкаво він називав нас “тваринками”), відстоюючи вищість матерій людської душі. Але так, як душа — це значною мірою поведінка, то все ж вирішила спробувати (лише спробувати) аналізувати її з точки зору етології. Добре то, чи погано, але дуже багато (надто багато?) реакцій, розмов, емоцій, міміки, жестів, вчинків, поглядів і т.д. збігаються з тим поясненням, яке цьому дає біологія. Може це комусь неприємно чи образливо, то перепрошую. Читайте літературу з поведінкової біології та аналізуйте самі.

* токовище (примітка автора) - місце, де збираються курині птахи (глухарі, тетеруки), кулики, та інші птахи на групові демонстрації та залицяння до самок. Іноді на токовищах відбуваються бійки, але зазвичай це ритуальна демонстрація своїх принад — яскравого оперення, звуків, танців. 

Сильна, незалежна

Харків - Львів, купе, верхня поличка

дівчинка, яка тихенько плаче на верхній поличці. Не я — сусідка. А я думала, що коли я так плачу, то ніхто цього не помічає.

Яка вона, ця дівчинка? (не я — сусідка). 

Компактна, трохи крупніша від мене, але теж низенька. Довге світле волосся. 

Комунікабельна — з її слів нескладно скласти коротку біографію. Вчиться в Харкові на географічному, розумна — на державному. Працює, багато подорожує, ось недавно приїхала з Румунії. Впевнено, з нотками гордості за себе, розповідає про це.

Самостійна, вміє організовувати простір навколо себе та створювати комфортне середовище в подорожі — свій коврик та одіяльце, подушка надувна, маска для сну. 

В неї все добре, я вірю. Ми (дівчатка) не завжди плачемо з горя. Я надіюся. 

Діти сусіди

Дніпро-Львів, верхня боковинка

Хтось дратується, коли батьки з дітьми поруч подорожують, хтось тішиться, хтось по-діловому з висоти свого досвіду “допомагає”. Мене втомлюють шумні діти (не уявляю, як то своїх мати і мандрувати з ними, просто жесть напевно). Але що я люблю — це спостерігати за реакцією сусідів по вагону, за батьками, провідниками. Якщо воно не ричить всю дорогу і поводиться стерпно, то буває навіть цікаво.

Селюся я в потяг — верхня бокова поличка. Навпроти дві мами з дітьми — в однієї дівчинка близько 7 років, в другої хлопчик того ж віку. Совпадєніє. Діти одразу подружилися, разом бавляться, галдять. Лазять як мавпи — то на поличку вверх, то спускаються, то разом, то окремо. Де ж їм всидіти їхати ж-то півдня і цілу ніч. Тут і дорослі нудяться. 

Аби скоротати час, кмітливий, але дуже голосистий хлопчик іноді запитує провідника, який пролітає по вагону або з дюжиною горнят чаю та кави, або з постіллю, або у сусідній вагон:

- А можна вас запитати, дядя? а…

Благо, що малі мавпенята швидко втомлюються і декілька годин дрімають на своїх поверхах. Тиша… Навпроти мене підсідає мама голосистого хлопчика, дивиться у вікно, а потім тихенько мені шепоче:

- Нєт щасливее человека, чем мама спящего ребенка.

Усміхнуло) Бо я теж ощасливилася від звукової паузи у вагоні. 

З моря

Херсон-Львів, верхня поличка

Експрес, який їде з Херсону до Львова 21 годину через Кривий Ріг та Білу Церкву. Маршрут інтригує. Враховуючи 30градусну спеку, я в передчутті пекельної поїздки.

В Херсоні зупинка триває 10 хв, протягом яких запаковуються повні вагони сімей, що їдуть з відпочинку. На пероні нема де курці встати, дорослі, бабусі з внуками, сумками, складеними пляжними парасолями, в капелюхах, з кульками фруктів та винограду, в наплічниках із валізами на коліщатках, в капелюхах та панамках. Поки поїзд ще під'їжджає уся ця зграя людей, що нагадує більше базар в суботу зранку, з усіма речами та дітьми починає бігати хто куди. Усі шукають де ж зупиниться його вагон, щоб встигнути сісти. На ходу витягаються квитки, пенсійні, свідоцтва про народження та паспорти. за дві хвилини біля кожного вагону вже стоїть відокремлена група, і провідники голосно запевняють "Спокійно шановні, усі встигнуть сісти, без вас поїзд не поїде!". І справді - за 10 хв повний комплект в кожному вагоні. Паніка і хаос утихомирені досвідченими провідниками. 

Після хвилюючої посадки у вагоні ще панує рух, гамірно - усі вмощуються. Я витягаю книгу, спальник і воду, наплічник закидаю під лежак. Сусіди - мама з сином 14 років та бабуся. Навпроти на боковинках сім'я - мама, тато та непосидючі братик із сестричкою. І так весь вагон. Ще пів години чути покрикування на дітей, скрип поличок, шурхіт кульків, у які загорнута постіль. Поступово всі розстелилися, повитягали обід і вагон наповнюється запахами їжі. Булки, канапки, класичні варені яйця та курка, куди ж без них у потязі, запашна ковбаса, котлети та відбивні, фрукти, огірки. Дехто проходить повз вже з пивом. Добре, що хоч вікна відкриваються, але духота нестерпна. Піт стікає між лопатками і в уяві виринають напої з льодом та холодні пляшки пива, вкриті конденсатом. Ех... П'ю мінералку і доїдаю несмачний шматок піци із вокзального магазину. 

Пора розстеляти спальник і залазити на верхню полицю. Я знала, що цей момент настане, але цього разу все цікавіше, ніж зазвичай. На Джарилгачі в останню ніч я забула заховати наплічник в намет і туди позалазило купа місцевих щипавок у невідомій кількості. Вони досить крупні - від 5 мм до 2,5 см. Наче не кусаються, але один на одного войовниче наставляють свої клешні, вигинаючи тіло, як скорпіон. Експериментувати з ними зайвий раз не хочеться. Поки снідала в Скадовську в кафе, жменя цих тварюк випала з рюкзака, коли я виймала одяг і ще декілька випало з цього ж одягу вже в туалеті. Поведінка у них специфічна - ці щипавки одразу ховаються в якісь щілини - в паркет, під плінтус, у будь-які закутки. Отож, поки сусіди по купе зайняті своїми справами, тихенько розгортаю спальник і звідти бігом вилазять 3 щипавки - 2 менші і одна велика. Вони за мить доповзають до краю полички і падають, проте одразу залазять у відділення з сумками. Наче ніхто не помітив, пронесло. Поки я вмощуюся нагорі, ще дві щипавки стрибають вниз. Я зіщулююся, але вересків знизу не чути. Фух! Намагаюся не уявляти розвиток подій, якщо жіночки виявлять цих тварючок вже у своїх сумках. Надіюся, що щипавки залишаться десь у вагоні і не вилазитимуть, доки не сконають від голодної смерті. Я не жорстока до тварин, але людей шкода. 

Поступово знайомимося із сусідами - усі львів'яни, як і більшість людей у вагоні. Їдуть з відпочинку, хто з Скадовська, хто із Залізного Порту. Гамір у вагоні стихає, дітей вкладають спати, сусідські діти грають в карти, більшість дорослих дрімає. Я пробую читати книгу, але спека висмоктує всі сили і вирубуюся на декілька годин. Прокидаюся від зупинки. Містечко Данило Апостолове, про існування якого ніколи не здогадувалася, десь на під'їзді до Кривого Рогу. Зупинка 25 хвилин, пів вагону виходить подихати  і прикупити щось їстівне. Я теж вилітаю з надією на вареники. Але вареників тут немає - це не Вінниччина. Купила киш-миш і холодний (о, боги, щойно з холодильника!) Гараж. Голова гуде, мов вулик. Денний сон у спеку зовсім не полегшив самопочуття. Холодний напій має живильну дію. Обідаю виноградом з волоськими горіхами. Їсти нічого не хочеться через спеку і духоту. А навколо по другому колу викладають всякі смакоти - годують дітей вже обідом.