миті

Якась дивна ностальгія за тим, чого ніколи не було. А відчувається, що це давні спогади. Але настільки давні, що сягають витоків часу моїх предків. зазвичай цей стан з'являється миттєво у вечірню пору після звуків вітру, шелесту трав, рідше від стишеної відстанню мелодії або вечірньої прохолоди.
Буває іноді отаке відчуття особливе - наче торкаюся до вічності або до часу, який став матеріальним, і його можна порухати, розглянути, обійти зі всіх сторін. І найчастіше в таких ностальгійних спогадах, які зовсім не є спогадами, панує зоряна тиха ніч, гори або море в темряві. І щем такий всередині, ніби я давно втратила і забула те, що так любила. І чомусь зазвичай згадується дідусь. Здається, ніби він там був, чи є. В цьому місці спокою та забуття.
Це нагадує сон спочатку ,але відчуття навпаки - ніби це там і тоді я жила, а зараз все забула і спорожніла. Завжди хочеться розтягнути таку мить і поринути в цей часопростір, проте водночас страшно. Бо раптом не захочу повертатися сюди, звідки я?

Фото: Antonio Coelho