Серпнева ніч
Серпнева ніч. Водне плесо. Всюди спокійно і гарно. З далекого протилежного берега озера чути крики мартинів.
Аж раптом хмари злегка розходяться, звільняючи просвіт для місяця, що наче небесне око дивиться на землю. Місячне світло пучками падає на трави і вони починаються співати. Важко зрозуміти, чи це комахи дзижчать, чи легкий вітер шумить. Але найбільше подібне це на чарівну музику, яка відлунням летить звідкись, з інших світів - далеких і близьких, а можливо і тих, що всередині нас самих. Тепле дихання землі гладить шкіру. Зсередини піднімаються ностальгія, несформовані спогади і якась незрозуміла скорбота, а з неба сяйвом зірок спускається щось важке і тужливе, але водночас п'янке своїм солодом. Важко рухатись, дихати і навіть думати. Здається, що душа стає ширшою і глибшою, а всі знання і здобутки розуму в цьому світі нікчемні.
Ти поглинаєш людський біль, переживання і горе тих, хто поруч. Але водночас наповнюєшся їхньою радістю. Велике горе і велике щастя дивно переплітаючись в полотно чистої любові, огортають тебе повністю, підіймають над твоїми дорогами. Ти починаєш розуміти, настільки нікчемно жити для себе.
Небесне око дивиться на землю, дивиться на справи смертних людей, на їхні помисли і плани. Воно споглядає на народи, бачить серця людей і доходить до розділення душі і духа. Ніщо не сховається від нього. Не втручаючись у волю свідомості, не змінюючи рішень - воно просто спостерігає. Піднімаєш погляд в небо, і намагаєшся зрозуміти, яка ж безмежна його любов і настільки велике його горе і щастя.
Хмари поступово затуляють його, і в грудях залишається щем. До чогось величного щойно торкнулася душа.
Знову темрява накрила землю, загадкове звучання трав, чи то неба, згас. Ледве ступаючи, покидаєш це, здавалось би, протоптане місце, яке виявилося святеє святих.
Кільцювальна станція "Avosetta", заказник "Чолгинський", серпень 2014 р.
Photo by thomas shellberg on Unsplash
Аж раптом хмари злегка розходяться, звільняючи просвіт для місяця, що наче небесне око дивиться на землю. Місячне світло пучками падає на трави і вони починаються співати. Важко зрозуміти, чи це комахи дзижчать, чи легкий вітер шумить. Але найбільше подібне це на чарівну музику, яка відлунням летить звідкись, з інших світів - далеких і близьких, а можливо і тих, що всередині нас самих. Тепле дихання землі гладить шкіру. Зсередини піднімаються ностальгія, несформовані спогади і якась незрозуміла скорбота, а з неба сяйвом зірок спускається щось важке і тужливе, але водночас п'янке своїм солодом. Важко рухатись, дихати і навіть думати. Здається, що душа стає ширшою і глибшою, а всі знання і здобутки розуму в цьому світі нікчемні.
Ти поглинаєш людський біль, переживання і горе тих, хто поруч. Але водночас наповнюєшся їхньою радістю. Велике горе і велике щастя дивно переплітаючись в полотно чистої любові, огортають тебе повністю, підіймають над твоїми дорогами. Ти починаєш розуміти, настільки нікчемно жити для себе.
Небесне око дивиться на землю, дивиться на справи смертних людей, на їхні помисли і плани. Воно споглядає на народи, бачить серця людей і доходить до розділення душі і духа. Ніщо не сховається від нього. Не втручаючись у волю свідомості, не змінюючи рішень - воно просто спостерігає. Піднімаєш погляд в небо, і намагаєшся зрозуміти, яка ж безмежна його любов і настільки велике його горе і щастя.
Хмари поступово затуляють його, і в грудях залишається щем. До чогось величного щойно торкнулася душа.
Знову темрява накрила землю, загадкове звучання трав, чи то неба, згас. Ледве ступаючи, покидаєш це, здавалось би, протоптане місце, яке виявилося святеє святих.
Кільцювальна станція "Avosetta", заказник "Чолгинський", серпень 2014 р.
Photo by thomas shellberg on Unsplash
Важкі слова, але такі глибокі та правдиві! Побільше б таких моментів, коли можна доторкнутися до вічності, відчути Його любов, біль та радість і навчитися жити не марно.
ВідповістиВидалити