Подільський андерграунд

Герої повісті:

Міша - рудобородий хіроптеролог. Знає усіх кажанів в лице. Важливою навичкою, заради якої його варто брати у похід - слухняний (багато слухає), варить смачну каву в турці на вогні та робить відмінну яєчню.

Вадим - хронік хіроптеролога - веде записи під час обліків, а саме ставить зарубки в блокноті, як Робінзон Крузо, від очікування, коли ж ті ходіння підземеллями закінчаться. Водночас - це водій зі стажем, виїздив 3000 км польовими дорогами Одещини.

Ганнуся (або Ганночка) - орнітолог, любить читати і співати. Могла б себе реалізувати в якості диктора на радіо в силу хороших здібностей та натренованості мовного апарату. Через топографічний кретинізм може заблукати в трьох соснах. Завжди возить у мандри дідусевий компас, проте  цей символ ніколи їй не допомагає.

Льошик (або Олексій) - зброєносець Ганнусі та частий супроводжуючий у її мандрах всілякими дослідними ділянками та міжнародними конференціями. Вміє слухати (теж слухняний). Потужно розвинутий математичний інтелект та надмірна увага до деталей - це добре, але саме за це його тролять хороші друзі.

Мірабела (вона ж Марічка) - красива висока кучерява блондинка. Спеціаліст по продуктах життєдіяльності куницевих хижих звірів. Вміє вправно та швидко знімати шкіру з дичини, також добре лазить по деревах. Вміє навести лад у будь-якому хаосі.



Другорядні персонажі:

Андрій (той, що в печерах блукає, або той, що голосно сміється) - невгамовний філософ-екстремал. Гід-екскурсовод за професією. В непевних ситуаціях починає голосно співати. Вміє організовувати робочу силу для копання проходів в печерах, носіння води, витоптування стежок, співання пісень та інших шалених речей.

Юрчик (той, хто в Атлантиді живе, той, хто всюди пролазить) - спелеолог-розвідник. Його, як найменшого посилають досліджувати найвужчі та найдальші райони печер. Він їх проходить “на видиху” і ніколи не застряє. Виважено-спокійний провідник в незвіданих лабіринтах славнозвісної печери Атлантиди.

Дракон - гігантський теплий спальник синіх барв, який належить Ганночці. Отримав своє ім’я в поході, коли його власниця не могла запакувати в чохол протягом 40 хв.

Лісничий - екстримальний водій всюдипрохідного джипа та любитель лайкоподібних собак.

Неандертальці - древні жителі печер та штолень, які розмальовують стіни балончиками, пишуть матюки, збивають кристали, смітять.

----------------------

Словничок термінів:

Орнітолог - вчений, який впевнено робить усе те, від чого застерігала матуся в дитинстві - рахує горобців та ловить ґав.

Хіроптеролог - як то кажуть в народі - хіровий орнітолог. Власне насправді - науковець, який досліджує рукокрилих ссавців.

Спелеолог - вчений, дослідник печер та різних дірок в землі.

Кажан - створіння, незвичне для естетичних вподобань більшості людей. Жре комарів (до 400 за одну ніч), але в народі оповитий моторошними стереотипами. Не має нічого спільного з мишами та іншими гризунами.

Обліки - базовий метод дослідження чи то птахів, чи то кажанів - ґрунтується на навичці рахування на пальцях.

Пелетки - неперетравлені сухі рештки того, що їла сова на обід або вечерю, складаються переважно з шерсті та кісток. За щелепами гризунів у пелетках можна визначити кормову базу сов. Таємниця цих авгорових гадань відома лише рідкісним спеціалістам, що кладуть свій час на жертівник науки.

Топографічні назви

Львів - столиця Галіції

КамПод - подільське містечко, відоме своєю фортецею.

Хмельницький - перевалочний пункт між Львовом і КамПодом, на жаль без якого не обійтися, бо Укрзалізниця ще не додумалася пустити прямі рейси зі Львова до Камянець-Подільського

Угринь - печера, в якій може загубитися навіть досвідчений гід.

Атлантида - печера, в якій є Загублений світ.- багатокілометрові геометрично-правильні ходи - коридори та кімнати, вирізані спеціальною машиною для добування вапняку.


Було це так.
Запросили львів'янку Ганнусю колеги з національного парку Хмельниччини в печери.
Розмова була коротка.
- Ти була колись в Подільських печерах?
- Ні
- Ну то приїзди, якщо хочеш.
- А я візьму, і приїду!
- Ну то бери, і приїждждай.
- Але я приїду не сама - будуть ще мої стрєлкИ.
- Та без проблем!

Отак невинно та випадково і почалися пригоди львівської орнітологічної дружини (тобто полку) в підземеллях Поділля. Ніхто не здогадувався, скільки розділів матиме ця оповідь, скільки годин проповзають наші герої під землею, скільки кажанів перерахують та скільки синців залишиться на їхніх колінах після цього.



РОЗДІЛ 1 - Штольня

7.45 - Львів. Задрипаний південний Автовокзал. Ганнуся з Льошиком вирушають в КамПод (тобто Камянець-Подільський). Льошик подумки прощається з родичами і намагається уявити, що ж на нього може чекати та чи повернеться він на рідний поріг цього разу. Міша з Вадимом в КамПоді в цей час думають як раціонально скористатися добровільною працею колег-орнітологів.

Півдня в холодних нутрощах автобуса достатньо щоб витрясти останні залишки віри в УкрАвтоДор. З Хмельницького потрібно встигнути пересісти на місцевий рейсовий лайнер до КамПоду. Орнітологи кумедно перевалюючись з важкими рюкзаками на плечах, підтюпцем підбігають до переповненого автобуса і чудом вмістившись строчать колегам "Викликайте травматолога". До КамПоду доїхали всі живі та неушкоджені.

На екскурсії містом немає часу - всі прямують одразу до місця призначення. В штольню дорога через ліс.

Перший екстрім - раллі в автівці, керованій безстрашним лісничим, по глибоких баюрах, розбитих важкою технікою. Лісові хащі іноді розступаються, показуючи голі вирубки та заростаючі ділянки. Час від часу очі Льошика нагадують погляд переляканого пекінеса, всі в салоні тримаються то за крісла, то один за одного, просто щоб не гепнутися головою об стелю. Після цього випробування вестибюлярного апарату дуже приємно відчувати тверду нерухому землю під ногами. Щиро подякувавши прощаємося з лісничим.

Витягаємо продукти і, як виявилося, поламаний газовий пальник. Зате який великий і важкий! І несправний попри всі цензурні та нецензурні заклинання Міші та Вадима. Каву довелося варити в турці класичною давньогрецькою методою - на вогні. Зарядилися і почалося.

Перш за все - розвідка довкола штольні. В ущелині скелі, судячи з рясного специфічного посліду, ночує пугач - найбільша та найзагадковіша сова України. Тут ще й ціла купа пелеток, які науковці старанно збирають в пакетики для подальших досліджень.

Поруч теж річка. З урвистого берега розглядаємо протилежну сторону. Погляд Міші мрійливо сягає далечіні. За річкою на пагорбах заховані дві вертикальні печери - Перлинка і Христинка. Можливо і туди колись ступить (точніше спуститься) нога хіроптеролога.


Фото: Михайло Дребет

Проте пора до роботи. І ось вона - штольня. Масив вапняку, де колись спеціальними машинами вирізали глиби породи. Добування давно припинили, а геометрично-правильні лабіринти коридорів та кімнат залишилися. Квадратний чорний отвір, за яким сховане королівство кажанів, нагадує толкієнівське царство гномів - Морію. Шукаємо в штольні, відносно тепле та затишне місце для ночівлі. Тепер це наш дім на цілу добу. Біля узголів'я обраного нами “лігвища” висить вниз головою підковик. Це маленький кажан, який не вміє повзати, тому спить лише у висячому положенні.



Курс визначають Міша та Вадим - вони оснащені точними картами штольні. Ганнуся тихенько погладжує старий компАс в кишені, яким вона не вміє користуватися, зате носить з собою “на удачу”.

Перед нами важливе завдання - дослідити видовий та кількісний склад зимуючих кажанів штольні. Найбільша складність цієї роботи - вміти визначати види кажанів. Деякі (такі, як підковики чи нічниця велика) дуже харизматичні та легко впізнаються, а є види (нічниця водяна, Бранта та Містицинус) дуже подібні і відрізняють їх за специфічними ознаками, такими як наявність волосків на пятках чи рівню злості в очах (це жарти, звісно - ознаки інакші зовсім).



Планомірно ловимо у світлі ліхтаря кажанів, що висять поодинці або купками на стелі, у борознах від фрез техніки та тріщинах стін. Деякі - на залишках дерев'яних кріпильних елементів, поїджених грибами. Мугикаючи гном’ячі мелодії, крок за кроком просуваємося підземними залами. Але не в пошуках скарбів, а за надією знайти рідкісну нічницю Бехштейна.

Облік веде Міша - досвідчений старший жрець хіроптерології, та його помічник та вірний писар - Вадим. Ганнуся і Льошик ріжуть своїми ліхтарями темряву у пошуках нових фантастичних істот та неймовірних грибів. В деяких коридорах кажанів настільки багато, що Вадим не встигає малювати палички в записнику - папір під ручкою горить. Інші зали майже порожні. Тут Ганнуся наспівує галицькі пісні та розповідає автентичні оповідки.



Час від часу згадують легенди, експедиційні пригоди, колег по фаху та різні цікаві випадки під час досліджень.

Крок за кроком, коридор за коридором, обстежили ⅔ штольні. З 27 видів, відомих в Україні, вдалося виявити аж 11. Це багато, як для однієї локації.

Крім кажанів та їх сусідів по зимівлі - нічних метеликів совок, бачили також різні фантастичні гриби. Такі, що звисають вниз шапинкою на тоненькій ніжці, а також такі, що нагадують цукрову білосніжну вату, ядючо-жовті гриби, які наче пухирями вкривають самотні колоди, що лежать на підлозі, а також концентричні чорні гіфи, що тонким нальотом вкривають стіни та стелі.

Під землею розумієш відносність часу. Замість години часу, як ми думали - пройшло цілих чотири. Це магія темряви так діє.

Надворі береться морозець. Хлопці шукають дрова та розводять багаття, Ганнуся увімкнула режим “радіо” і щось там пілікає.

Науковці вечеряють. Вадим і Міша розкурюють свої люльки, ведуться розмови про буття та складність намотування спагеті на ложки. На морозі довго не постоїш - пожитки пакуються у кульки, вмикають налобні ліхтарики і занурюються у темряву штольні. Видовжені тіні з перекошеними шапками та величезними клунками в руках викликають посмішку у Міші. Він, посміхаючись собі в вуса хихикнув: "Знаєте на кого ми схожі? - На бомжів."

Каремати та спальники розкладають, не знімаючи зимових курток. Усі намагаються роздмухати вогник слабкої надії на міцний теплий сон. А починалася поїздка інакше: “Поїхали в штольні” - казали вони “Там буде тепло вночі” - казали вони”.

Міша, як капітан походу, надламаним голосом прорік:

- Хочу нам всім побажати, щоб ми насправді добре виспалися.

Повлягалися як шпроти в банці один біля одного. Так холодно, що сон не бере. Темрява не те що непроглядна - вона густа, як міцна кава. Із закритими очима і то світліше - нерви іноді якісь блискітки вискакують, кружальця, в когось навіть пташечки пролітають. А як відкриваєш очі, то ніц не видно. В такому холоді і спати щось не хочеться.

Олексій затягує повстанську пісню “Кедь ми прийшла карта”, Ганнуся підхопила. Далі було чимало українських народних та повстанських пісень. Кажани тихенько проклинали хіроптерологів, які показали цю штольню співучим орнітологам. Після останньої співанки всі повмощувалися і почали мерзнути.



Крізь дрімоту в мозку переплітаються враження, думки, спалахи спогадів та розмов. Ранок не наступав дуже довго. Коли Льошик з Ганнусею прокинулися, біля входу в штольню їх вже чекає Міша, на багатті вже виднілася сковорідка із апетитною яєчнею та турка із запашною кавою. Доводиться їсти і водночас ходити туди-сюди підтюпцем, щоб зігрітися.

Ще є півдня, щоб дообстежити останні кілометри штольні.

Сьогодні залишилося доробити невелику частину обліку, але на гостей зі Львова чекає несподіванка - велика зимуюча колонія одного із найрідкісніших кажанів Європи широковуха. Їх багатосотенне скупчення нагадує оксамитову чорну-пречорну істоту, яка збилася в тріщину в стелі. Наче космічна чорна діра, як безмежна ущелина, немов безодня - прекрасні сонні істоти, яких, можливо, в деяких країнах вже ніхто не зустріне...



Кажани, які мали б усі мирно хропіти аж до настання весни, поводять себе дуже активно. Крім того, що деякі рукокрилі літають туди-сюди, наче сновиди (в туалет приспічило), знаходяться навіть парочки, які (вибачте на слові) паруються! Самець висить на самочці, обхопивши її лапками, злегка розгойдуючись та роззявляючи писочок від задоволення - справжній кажанова.



Холод, голод, та пройдені кілометри даються взнаки. В голові крім роздумів про глобальні проблеми охорони природи, все частіше фонить думка про їжу.

- Як романтично пахне ковбасаааа - затягнула Ганночка

- І помідорки в банці зашарілись - відспівує Вадим, - І хліб наставив загорілу спину. Якщо ти млієш слухаючи це, чого ж ти гад не любиш Україну?)

Всі вже знають, що коли наступає сильне почуття голоду, в Ганнусі рука автоматично тягнеться за міфічною сокирою. Тому, коли вона лише починає згадувати про їжу, Льошик відходить в сусідній коридор, а Міша одразу починає її підгодовувати халвою. Ви теж стаєте небезпечними, коли голодні, еге ж?

Дійшли до найдальшої точки штольні. На стіні урочистий надпис кривенькими буквами - “ТУТ БУЛА НЕЛЯ”. Вадим:

- І оце йшла та Неля так далеко, щоб написати про це.

Майже кожна стіна коридорів та кімнат штольні вкриті розписами печерних людей. Відрізняється цей вид неандертальців печерних особливою неграмотністю. Навіть лайливі слова пишуть із помилками. Однак іноді серед них трапляються на дивно непогані витвори мистецтва - картини та вирізьблені барельєфи із зображенням русалок та сирен, які снилися неандертальцям.

Фото: Вадим Мартинюк

Ось і завершився похід людей на штольню. Всі рила перераховані, Вадимів записник виглядає, як тюремна стіна.



РОЗДІЛ 2 - печера Угринь

Все почалося із селфі з Богданом Хмельницьким о 5.30 ранку на вокзалі. Веселі та невиспані Мірабела з Ганночкою вирушають з Хмельницька до КамПоду. Після прибуття на автовокзал та очікування колег-хіроптерологів біля таємного місця зустрічі - магазину ритуальних послуг “Хризантема”. Під'їжджає чорна автівка з номерами 0666. Колеги здалеку впізнали цих Штепселя і Тарапуньку - висока Мірабела на низенька Ганночка.

Цього разу львівська дружина (тобто полк), підсилена не лише сокирою, але і славнозвісним теплим спальником Драконом. Справа в тому, що колись на початках Ганночка не могла його запхати в чохол через гігантські розміри, от колеги які гиготіли з цього мученицького процесу і назвали спальник Драконом. Налякана холодною ночівлею в штольні, Ганночка вирішила утеплитися цього разу.

Фото: Михайло Дребет

По дорозі до Угрині підібрали славнозвісного рафтера, спалелога, письменника, музиканта та сьогоднішнього гіда по заплутаних ходах печери - Андрія. Поки їхали, він намагався розповісти свої наймоторошніші жахалочки для новачків.

- Мені оце потрібно було раз в Млинках воду наносити в одну точку. Я понабирав хлопців із села - вони в печерах ще не були, їм було цікаво тому самі й напросилися. І вони 12 бутлів води мені несли - не буду ж я це сам півдня тягати туди-сюди. Тааа, їм страшно було, ясно як білий день. Вони ж не знали куди лізти треба буде. ГГГ. Але що там, емоції - головне, щоб воду принесли.

Мірабела неоднозначно посилає візуальні сигнали Ганнусі. Ганнуся собі теж підгигикує. Нарешті в поході є людина, яка сміється голосніше від неї. Дороги назад немає.

Перекусили канапками, натягнули на себе спецодяг і вирушили.

Карта печери багатообіцяюча (див. Рис.3) - 1,5 км заплутаних ходів та довгих вузьких коридорів. Тут і гордіїв вузол (він же м’ясорубка), і бісова хата, та інші зали та коридори з цікавими назвами.



Андрій впевнено веде вперед. Міша замальовує маршрут на мапі та позначає місцезнаходження кажанів. Вадим ставить палички в блокноті. Дівчата звісно регочуть, що ж їм іще. Ну, і допомагають знаходити кажанів по печерних закутках. Через декілька годин повільного просування м'язи добряче втомлюються. Коли група починає сповільнюватися, Андрій починає голосно співати пісні Поплавського з розрахунку, що його захочуть догнати і побити. Ефект вдається, але догнати не виходить.

На відміну від просторих холодних штолень, природні печери мають багато вузьких та низьких переходів, в яких дуже тепло. Часто доводиться нахилятися і повзати на колінах або навіть на животі. Андрій наполегливо торує шлях, Ганнуся за ним проповзає, як автівка за маршруткою - здається, що не пролізеш, але розумієш, що насправді місця достатньо.

В гордіївому вузлі доводиться повзати наче хробаки - піт стікає по носі, шия розпарена як у вола на оранці, голова періодично гепається об виступи породи аж у вухах дзвенить. Через декілька годин шапки, рукавиці та шалики ховаються по кишенях через надмірне тепло. Міша ледь тягне за собою або пхає попереду величезну сумку із фототехнікою, яка важить як половина його самого.

- А бодай би того фотоапарата! Нащо було його тягнути з собою.

Ще через декілька годин вже починають нити коліна і пекти, стерті об глиняний шлікер, долоні. Іноді доводиться пірнати вниз головою у вузьку дірку, іноді лізти вверх, потім різкий поворот направо, наліво.

Вадим крехтить, наче ведмідь:

- Шкода, що коліна в іншу сторону не згинаються.

Лайфхак: аби паніка була контрольованою, її має здіймати хтось із організаторів.



Найлегше в цих ходах розвертатися Ганнусі, яка іноді видає ледь не акробатичні трюки, проповзаючи ногами вперед або боком. Більш довгоногим учасникам цього забігу (точніше “заповзу”) складніше. Десь позаду чутно, як Мірабела проклинає той день, коли погодилася на пропозицію Ганночки їхати в печери. Як добре, що між дівчатами ще 2 людей повзуть.




Всі дружно соплять і по черзі повзуть далі вузькою норою. Раптом Міша згадує, для чого взагалі ми приповзли в Угринь.

- Не забудьте підсвічувати щілини, там можуть бути кажани!

- Мііішааа! Які кажани, нам би виповзти звідси живими! - завили Ганнуся з Вадимом, гепнувшись при цьому вкотре головою об гіпсовий виступ.

- Не розмазуйте підковиків по стелі, голови нахиляйте! - навздогін нагадує Міша.

Через деякий час усі успішно виповзають із “м’ясорубки”, горланячи на повен голос пісню “Бий барабан”. Всі живі і радісні сидять в залі, де можна спертися на лікоть і навіть сісти (!) - коли так багато місця навколо, аж дихаєш на повні груди.

Фото: Михайло Дребет

Ось і вихід з печери.

Льодяні сталагміти на вході в печеру, наче зуби в пащеці гігантського старого дракона,випускають по черзі з черева цієї тварюки.

- Аж не віриться, що  ми стоїмо на землі під небом.

Над головою літають круки.

Всі зголодніли. Хлопці безуспішно намагаються розвести вогонь з сухої трави та гілляк. Певне чари печери не відпускають, і ніякі навички польового життя не можуть проявитися. Доводиться перекусити халвою і повертатися до автівки - це півгодини пішого ходу.

Вечірній перехід надзвичайно романтичний. Стежка іде по пагорбах, справа заходить сонце - багряне, помаранчеве, рожеве. Небо чисте, спокійне... Птахи в ярках вкладаються спати - зграї зеленяків, чижів, чечіток, довгохвостих синиць шмигають поміж дерев. Де не де пролітають чикотні, і тихо здалеку свірчить чорний дрізд.

Фото: Михайло Дребет

РОЗДІЛ 3 - Атлантида

Тепер дорога привела в село Завалля - завалили, значить. Тут розташована хатинка ХСК “Атлантида”, що служить притулком для науковців-спелеологів, гідів та туристів. Нас вже чекають місцеві жителі - спалеологи, які живуть тут майже цілий рік. Пристосовані до постійного шуму та великої кількості відвідувачів, ці хранителі Атлантиди та місцевих традицій все ж залишаються доброзичливими до усіх гостей. Радо вітають хіпроптерологів та знайомляться з орнітологами. Один з них буде їхнім гідом - Юрчик показує територію, знайомить з правилами та згодом залишає час на себе.

Фото: Олексій Дубовик

В хатині багацько туристів. Науковці займають в кімнаті другий поверх дерев'яних нарів.

Грають в Уно, травлять анекдоти, сміються, гріються біля груби.

Весь час туди-сюди  ходять туристи, і не порахуєш всіх. Тут як в шпаківні.

 День був нелегкий, пора і спати. Всі давно потомлені, смачне вино зробило повіки тяжкими. Домовилися повимикати будильники, щоб виспатися досхочу. Особливо на це надіються молоді татусі - Міша і Вадим.

Приємно засинати у теплі (ох, згадується холодна штольня, і аж мороз по шкірі). Теплий спальник Дракон звісно тут недоречний бо в ньому страшенно спекотно. За стінкою співають туристичних пісень під гітару. Гамірно і весело. Проте це не заважає, а навіває потомленим науковцям мелодійні сни.


Фото: Олексій Дубовик

Зранку, мов будильник, звучить гучний бас звитяжного кремезного спелеолога Шури. Він з кимось розмовляє по телефону, а звучить це наче Перун-громовержець. Аж нари вібрують, коли він кричить в трубку “Я не чую, повторіть ще раз!”. Міша мовчки зривається і йде робити каву на кухню. Емоції та слова читаються з його обличчя дуже виразно. Мірабела із круглими від здивування очима запитує Вадима:

- Що це, чорт забирай, було?

- То місцевий авторитет - крутий спалеолог, вчитель і гуру усіх печерних новачків. Ну не вміє він тихо говорити, що зробиш :)

Що б там не було - вже не заснеш.

Фото: Олексій Дубовик

Після сніданку Юрчик всім роздає сталкерське спорядження - комбінезони з цупкої брезентової тканини. Одягаємо їх поверх одягу. До входу в печеру “Атлантида” 15 хвилин по морозу. Ідемо через село. Дітиська, що катаються на санчатах вітаються з Юрчиком - це вже їх добрий знайомий.

- О, диви, той дядько, що по печерах лазить іде - шепочуться.

На крутому схилі, наче заховані двері в підгірне царство, вхід в Атлантиду. Юрчик розповідає цікаву історію виникнення та відкриття цього коплексу печер, вплітаючи поміж це різні оповідки та легенди. Проходимо зали з гарними назвами “Аничкині сльози”, “Храм богів”, “Зал червоних маків”, а далі ще цікавіше “Амазонія”, “Помпеї” “Загублений світ”.


Фото: Михайло Дребет

Іноді Юрчик вмикає 4 передачу і дає такого “газу” у вузьких проходах, що зоологи гублять його з виду і Міша співає навздогін мотив популярної попсової пісеньки:

- Юра прости, Юра прощай...


Фото: Михайло Дребет

У красивих залах іноді влаштовується коротенький відпочинок, усі їдять “ритуальну їжу”, яку Міша завжди бере в печери - халву.

Загалом більше часу доводиться пересуватися, видряпуючися між вузькими ущелинами, ніж повзаючи. Мірабела, нарешті, відчуває себе в своїй тарілці - їй подобається лазити по деревах та скелях. От Ганночці складніше тут з її короткими ногами і страхом гепнутися додолу (ще й того долу не видно навіть).


Фото: Михайло Дребет

Експедиція потрохи просувається. Добрий провідник не заводить їх в лабіринти, не співає попсу, його заспокійливий тембр голосу викликає довіру. Печерні провідники бувають різними, як бачите. Юрчик показує найгарніші кристали, чарівні кам'яні квіти, які розквітають у раз на століття, стіни, що пропускають крізь себе багряне світло, вузьку шахту з фантастичними нависаючими утворами над головою. Такі романтичні обліки кажанів - напевно найкраще, що може бути в житті хіроптеролога. Їхні обличчя просто сяють від радості.



Цей день пам’ятний також і Мірабелі - у проходах печери виявлено багато посліду куниць та борсука. Власне це напряму стосується її наукових досліджень, і такий матеріал нечасто можна знайти. Послід лежав у вузькій щілині, куди з пробірками полізла Ганночка.

Юрчик:
- Я ж казав, що тут дуже багато каках. А як будуть какахи по-українськи?
Ганнуся:
- Послід, фекалії
Вадим:
- Лайно, гівно, какашки
Мірабела:
- Екскременти
Міша:
- Гуано

Так всі дружно згадували різні відповідники цього соковитого українського слова, поки Ганнуся наполегливо наталовувала у пробірки висохлі какахи куниці.

Після обліку усі виходять знову на мороз під денне світло. Вадим травить анекдоти про Штірліца. 

Далі огляд невеличкої печери “Киянка”. В киянці не надто низько, але і випростатися неможливо. Через те, що коліна вже добряче ниють, доводиться пересуватися, наче голум з фільму “Хобіт”: втягнувши голову у плечі, опираючись на руки і перебираючи ногами. Над головою стеля наче море, яке завмерло догори-дригом. Так як площа печерки всього лише 1 гектар, то короткий облік кажанів швидко завершено.

Фото: Олексій Дубовик

Вечір. Кухня. Всі наминають смачну гречку. Вона завжди смачна, коли ти голодний (звучить прямо як реклама). Міша заходить і урочисто оголошує, що надворі чути голос рідкісного пугача. Самець і самка ритмічно перегукуються. Це їхні токові співи. Ганнуся в цю ж секунду ставить тарілку на стіл. Льоша коментує:

- Льодокол “Арктіка” починає рух в сторону дверей. 

Але і сам хутко збирається виходити слухати сов.

Ось так вони стоять надворі, слухаючи пісні пугача, хлопці пухкають люльками, а в морозному повітрі простягаються холодні промені місяця. Скоро час повертатися додому - кому в КамПод до дітей, які скучили за татусями, а кому - у Львів, до своїх дипломних робіт та дисертацій. 

Негучні герої цієї бувальщини переконалися на своєму досвіді, що друзів можна здобути не лише довгими роками життя поруч, але і у несподіваних мандрівках. Рідними можна стати виявляється навіть за 2 дні. Десь по світу ходять ці люди, а потім випадково (чи не випадково?) знаходяться і між ними раптом простягаються місточки, через які ангели на тендітних крилах переноситимуть щире тепло. І так ці люди приходять один до одного уві сні, або наяву. Спілкуються або мовчать. Іноді розуміють один одного. Знаходять спільні риси і те, що їх об’єднує - цих зовсім різних людей. буває, що вони стають близькими - ці такі далекі люди. 

-----